Press & Events

Червень 11, 2019

Мюзикл «Маєш бути вільним!» / “Got To Be Free”

«Маєш бути вільним» саме так перекладається з англійської назва рок-мюзиклу, окремі фрагменти якого
побачили світ ще у 2016. 6 червня 2019 «Got to be free» у постановці Віталія Малахова завершив цьогорічний театральний сезон. Вочевидь,
для прем’єри, та й ще такого жанру (на жаль, український театр нечасто тішить глядача рок-операми чи рок-мюзиклами), з десяток вистав
за кілька років – це дуже небагато й скромно.

Проте розумієш, що постановка не просто живе, а й нарощує свої художні м’язи та збирає заслужені оплески, як в Україні, так і за кордоном.
Причин тому, на мою скромну думку, декілька. По-перше, тема(Майдан, російська окупація і війна), що відлунює в серці кожного, хто переживає
й проживає разом із країною складний історичний період. Півтори години сценічного дійства охоплюють чимало подій – початок Майдану,
драконівські закони 16 січня, ухвалені Верховною Радою, наступ «тітушок», розстріли в центі столиці та початок російсько-української війни.
Проте за подіями, які узагальнено вкладаються в 12 епізодів-історій, проявляються глобальніші проблеми українського сьогодення: від подолання
суспільством страху, боротьби за свободу до ціни й важливості людського життя.

По-друге, маємо на сцені цікавий мікс із красивих рок- і джаз-голосів, живого гурту й оркестру та модерної хореографії. Вдало вписані
й інші спецефекти, властиві сучасному театру – гра світла, відеопроекції, сніг, дощ, дим, реальні відеокадри революції тощо.

Окрім цього, на найзахопливіші слова заслуговує гра акторського складу вистави. Марина Богун, хоч і не є професійною акторкою, досить
переконлива в ролі активістки Маланки. Вочевидь, через те, що й сама брала участь у Революції Гідності, тож їй зрозумілі як внутрішня
мотивація героїні, так і всі ті емоції, якими жив Майдан.

Мабуть, найскладніше було діяти на сцені Георгію Хостікоєву. Його образ рок-музиканта Івана, волонтера й бунтаря, від початку цілісний, і
не передбачає якоїсь внутрішньої трансформації. Витримати романтичний малюнок ролі та залишитися цікавим для глядачів – справжній
виклик, який можна подолати за умови наявності харизми та таланту. Георгій Хостікоєв має ще на додачу майже голлівудську красу та
прекрасні вокальні дані, що гарантує високу якість театральної роботи. Славнозвісний монолог Гамлета «To be or not to be», який по-своєму
проживали в різні часи Бен Кінгслі, Кевін Клайн, Джут Лоу, Бенедикт Камбербетч та інші, у подачі Георгія Хостікоєва набуває додаткових
сенсів, адже обираючи «бути», його герой обирає нести відповідальність за країну, йти її боронити від окупантів.

Найбільше пощастило з роллю Дмитру Лінартовичу, адже будь-який актор погодиться, що «поганців» грати цікавіше. Проте «Тітушка» в його
виконанні – не просто негативний персонаж, своєрідне уособлення АнтиМайдану. Це зло низового рівня, яке керується жагою до грошей і розваг,
живиться страхом і легко маніпулює всім і всіма. «Жодного просвіту в небі нема, Ось ви й збагнули, де справжня пітьма. Спільна провина,
болотна купіль. Зраджена тричі. Ось вам і рана, ось вам і сіль, ось вам і віче!» Однак «Тітушка» на фінал мюзиклу опиняється в лавах
українських бійців, що воюють на сході країни. Наскільки аргументовано виглядає подібне перетворення героя? Як на мене, достатньо. Тут
вдалою знахідкою виявилась поезія Т. Шевченка «Минають дні, минають ночі», яка власне й допомогла продемонструвати шлях зміни внутрішнього
єства, коли через страждання й біль людина приходить до розуміння й відчуття вищих цінностей. Додам, що настільки сильно, надривно й
напружено, як Дмитро Лінартович, цей вірш на сцені не виконував ніхто…

Відтак, можна щиро привітати акторів, режисер-постановника Віталія Малахова, автора музики і пісень Володимира Лавренчука з успіхом!
І сподіватися, що восени рок-мюзикл «Got to be free» повернеться на київську сцену.

Тетяна Шептицька

https://ukrainka.org.ua/node/8845


2017.10.23

Кінофестиваль Молодість 2017:

Кінофестиваль Молодість

Марина Ягодкіна, Георгій Хостікоєв

Кінофестиваль Молодість

Марина Ягодкіна, Георгій Хостікоєв, Ольга Сумська, Віталій Борисюк

Кінофестиваль Молодість

Кінофестиваль Молодість

Марина Ягодкіна, Георгій Хостікоєв та Міми

Кінофестиваль Молодість

Марина Ягодкіна, Георгій Хостікоєв та Міми))


2017.05.23

Alania Film Festival 2017:


press_images_01

Людина року

27.03.2017


press_images_02

Георгій Хостікоєв тимчасово став жінкою!!

27.09.2016


press_images_01

Кінофестиваль Молодість – червона доріжка

31.10.2016


Beauty club - for site

1.03.2016

LINK на завантаження журналу у PDF

YMr7xNirqEQ

1

 

— Як ви почувалися під час фо­тосесії в образах, запропонованих стилістами нашого журналу?

— Мені дуже сподобалась ваша професійна команда та робота фо­тографа. Дякую за запрошення. Образи, в принципі, схожі на мій стиль в повсякденному
житті — casual. Тому мені було комфортно під час зйомок.

— Процес поповнення гардеро­ба у вас як відбувається і скільки за­ймає часу? Розбираєтесь у торгових марках і брендах?

— Я люблю стильні та якісні речі. Але не витримую шопінгу до­вше 15—20 хвилин, тому моїй дру­жині Маріні доводиться заздалегідь самій підшукати
варіанти для мене, а я вже приміряю… але хвилин 15— 20, не довше. Що стосується брен­дових речей, то для мене лейбл — не єдиний критерій у виборі одягу.
На­приклад, мені також подобаються авторські речі ще не дуже відомих, молодих дизайнерів.

Оскільки наш номер выходить напередодні 8 Березня, хотілось би дізнатися, чи заведено у вашій роди­ні відзначати це свято і як?

— У нашій сім’ї подарунки та сюрпризи загалом не прив’язані до свят. Загальноприйняті свята — це просто ще один привід порадува­ти один одного.
Ми можемо роби­ти сюрпризи незалежно від свята. Певні традиції у нас склалися лише на Новий рік та релігійні свята. А 8 Березня — це, безумовно,
свято кві­тів. До речі, користуючись нагодою, хочу привітати всіх жінок зі святом краси та жіночості та побажати їм весни в душі, радості в серці
та на­тхнення в житті.

А хто у вас готує, і чи взагалі існує в вашій родині розподіл на жі­ночі та чоловічі обов’язки?

— Ну, кухар з мене такий собі. А от Маріна шикарно готує: пер­ші, другі страви, пироги, пиріжки, торти, в неї є навіть авторські ре­цепти. Також вона часто
експери­ментує з новими стравами або до­дає якісь нюанси до вже звичних на нашому столі. Талановита людина талановита у всьому — це про неї.
Тому на цьому геніальному фоні я просто псую продукти. Зате я ге­ніально мию посуд! З приводу ін­ших обов’язків ми домовляємося по ходу справи.
Ми з дружиною вдвох зайняті у виставах, разом на репетиціях, тому звалювати хатні обов’язки на когось одного немож­ливо. Хто не на зйомках — той при­бирає.
Якщо обоє вільні — приби­раємо разом. Акторська сім’я — це ненормований розклад, ненормо­ваний хатній розпорядок.
Але при цьому завдяки Маріні у нас повний порядок і затишок. Як вона це робить — не знаю, це її секрет.


I це усе про нього: Георгій Хостікоєв народив­ся 11 листопала 1981 року
в родині популярного актора Анатолія Хостікоєва та ак­триси Любові Куб’юк.
У 2001 р. закінчив Київський дер­жавний інститут театраль­ного мистецтва

2I9A6802 как смарт-объект-1

імені Кар­пенка-Карого. У 2001—2003 рр. — актор Національного
академічного драматичного театру імені Івана Франка,
у 2003—2005 рр. — актор ан­трепризи «Компанія Бенюк — Хостікоєв»,

у 2005—2007 рр. працює в Київському «Вільному театрі»,
з 2007 р. — у Київському драма­тичному театрі на Подолі.
У 2010—2012 рр. — ведучий програми «Про зірок» на телеканалі IСTV,

з 2013 р. — актор київських антреприз­них вистав.

Знімався в кіно та серіалах:
«Сорочинський ярмарок», «Атлантида», «Таємниця Святого Патріка»,
«Богдан- Зиновій Хмельницький», «Червоний лотос»,
«Закохані у Київ» (кіноальманах), «Німий» та інш.

Одружений з актрисою Маріною Ягодкіною.


— Зі спортом ви в яких стосун­ках? Відвідуєте спортзал для під­тримання форми чи у вас просто гарна генетика?

— Спорт люблю, але не завжди є можливість регулярно ним займа­тися. Стараюсь виконувати програ­му мінімум для підтримки форми. Тому, певно,
спасибі моїй генетиці та батькам.

Що для вас кращий відпочи­нок?

Для нас із дружиною це — природа. Річка, ліс, гори, море. Бажано де немає натовпу. Наша робота пов’язана з великою енер­говіддачею, особливо робота
на сцені. Для того щоб глядачеві було цікаво дивитися виставу, щоб ви­никало відчуття легкості та невиму­шеності гри на сцені, актору треба «включатися»
серйозно й на повну. З «холодним носом» цікаво це не зіграти. Тому, звичайно, природа — найкращий помічник. А от коли вже набралися енергії, можна
і з друзя­ми бачитись.

2I9A6751 как смарт-объект-1

У вас є улюблений куточок Києва, де ви почуваєтесь найкраще? І, якби була можливість, в якому місті чи країні хотіли б жити?

— Я виріс на Подолі. Там я за­вжди як у себе вдома. Як і багатьом, мені подобається Воздвиженська вулиця. Такий собі куточок Європи. Де б я хотів жити? В екологічному місці, з адекватними сусідами)). За­раз мене влаштовує Київ. А от пра­цювати цікаво по всьому світу.

Скільки разів на місяць ви ви­ходите на сцену і в яких виставах зараз задіяні?

— На це питання не можна від­повісти математичним розрахун­ком. Акторська професія така, що один місяць ти можеш бути зайня­тий дванадцять годин на добу кож­ного дня, а інший в тебе можуть бути одна-дві вистави. Тому за­галом буває дуже по-різному. За­раз мене можна побачити у антре­призних виставах «Боїнг-Боїнг», «Любов по-французьки», «Люди й миші», також готується кілька ціка­вих нових робіт. Що саме, поки го­ворити не буду, слідкуйте за моїми оновленнями.

2I9A6927 как смарт-объект-1

— Декілька років тому (ще до ві­йни) ви, як і багато українських ак­торів, їздили працювати до Москви. Розкажіть, будь ласка, про цей до­свід…

— Загалом цей досвід був дуже корисний. Кінематограф у Росії за­раз на більш високому рівні, і цьо­му є об’єктивні та суб’єктивні при­чини. Тому, звісно, для акторів там більший простір для реалізації. До економічної кризи 2008 року ми з дружиною знялися там у кількох роботах, і за весь той час пропози­цій з України майже не було. Співп­рацювати з іншими країнами — то є нормальна практика в усьому цивілізованому світі. Треба тільки пам’ятати, що за кордоном по тобі підсвідомо судять і про твій народ.

Був у мене такий випадок: місяців за три до Революції Гід­ності мені подзвонили з Москви і запропонували роль, я прочитав сценарій. Це був такий собі архе­тип усього найгіршого, що можна придумати не лише про українця, а загалом про людину, приправле­ний поверховими кліше про укра­їнську ментальність. Перше, що я запитав: «А нормальні українці у вашому кіно є?». У відповідь: «Це велика, хороша роль, що вам не подобається?». А я відповів: «Зі­грати негідника для мене не про­блема. Я люблю грати різноманіт­них персонажів, і що більше вони відрізняються один від одного — то краще. Але якщо у вашому кіно є тільки один представник української нації, та й той наво­лоч — шукайте кого іншого».

Пізніше, теж до Майдану, я по­бачив кіно українського виробника з відомими українськими акторами, з зірками з Росії. І там, як під ша­блон, усі герої —
то росіяни, вся на­волоч, зрадники, нелюди — україн­ ці за сценарієм та українські актори — виконавці цих ролей. І мені стало соромно та обурливо за нас,
акторів України. Я переконаний, що актор не має права працювати на агітку та підсилювати у свідомості людей спотворений міфами та брехнею
образ українця у кінематографі!

Приблизно рік тому ви ра­зом зі своєю дружиною та іншими популярними українськими акто­рами грали антрепризу «Дружна сімейка»
 в Будинку офіцерів перед військовими та їхніми родинами. В зону АТО вас не за­прошували з цією виставою?

— Так, це комедія з дуже хорошим акторським складом. З нами грають Дмитро Лалєнков, Євген Па­перний, РусланаW9BdIdQTg5Q Писанка. Тільки зараз ця вистава йде під назвою «Любов по-французьки». Усі актори нашої вистави за те, щоб підтримувати території України, що постраждали від війни. Які рішення приймає менедж­мент проектів — це інша справа. А ми з дружиною під­тримуємо наших наскільки вистачає фінансів, так само, як і тисячі українців.

Чия думка – батьків чи друзів — про зіграну вами роль чи в інших питаннях є для вас визначальною?

— У мене достатньо критичне та відсторонене сприйняття своєї роботи. І в кінороботах я завжди бачу, що можна було б зробити краще, а що зроблено достойно. У театрі все трохи інакше. Бувають момен­ти, коли необхідний погляд зі сторони. І тут довіряти я можу не кожному. Пораду може дати тільки людина, що має творче бачення та смак. Батьки з їхнім досвідом, звичайно, входять в коло моєї довіри. Батько стрима­ний в порадах, але вони точні по суті. На жаль, у ньо­го не завжди є час, аби побачити мої нові роботи. Що стосується мами, Любові Куб’юк, то, побачивши мою прем’єру, вона може зробити дуже чіткий аналіз. Та­кож я можу довіряти баченню моєї дружини. В неї є ре­жисерські здібності, жива фантазія та драматургічний талант. Наприклад, під час роботи над роллю у виставі «Любов по-французьки» в мене був період «ступору», бо мій персонаж Роберт — «ботанік», абсолютно по­люсний для мене в світогляді, пластиці, темпераменті. Це навіть абсолютно інший тип персонажа, ніж ті, що я грав раніше. Так от, знайти акторський «манок» мені допомогла саме Маріна. Взагалі, мені пощастило, що мої близькі в одній професії зі мною.

Ваша відсутність у соцмережах – принципова по­зиція? Вважається, що для людини публічної всі засоби для просування і рекламування себе вітаються…

— Так, є переконання, що ак­торам треба себе, скажемо так, ре­кламувати. Ніколи того не робив, не вмів і не любив. Я з дитинства інтроверт і не звик вивалювати
всі подробиці свого життя на загаль­ний огляд. Зрозуміло, що завдяки специфіці моєї професії звички мі­няються, особливо коли є бажання робити щось цікаве,
нове, спільні проекти з талановитими людьми. Щодо соціальних мереж, моя пози­ція дещо відрізняється від загаль­ноприйнятої. Я розділяю особисту територію
та роботу. Використо­вувати соцмережу одночасно як простір своїх інтересів та як рекламу своєї професій­ної діяльності для мене дивно. Або те, або інше.
Ясно, що інформація про професійні події, викладена у со­цмережах, швидко розповсюджується. Але для цього, на мою думку, має бути створено суто
професійниREHcA42UEcUй акаунт. Зараз запускається мій сайт. Думаю, також відкриємо у Фейсбук сторінки, присвячені професійній діяльності.

— Який з недавно переглянутих фільмів або про­читана книга справили на вас сильне враження? Чи є режисер, у якого ви хотіли б знятися?

— Із фільмів це «Бьордмен» та «Небраска». Вза­галі, люблю американський кінематограф за його ви­сокий рівень і серйозне ставлення до матеріалу на всіх рівнях виробництва. А також за те, що там актор за один рік може знятися як у касовому бойовику, фран­шизі, зі спецефектами, так і в психологічній драмі, з до­кументалістичним відеорядом. Із книжок це «Сто років самотності» в українському перекладі. І я знову пере­конався, як і колись, коли читав «Дон Кіхота» в пере­кладі Лукаша, що іспанська та українська дуже подібні по колориту, образності мовлення. Просто краса…

У кого хотів би знятися? Багато у кого. Є ті, кого знаю, є ті, хто ще невідомий. У талановитих режисерів, от у кого. Можу назвати майстрів, чия кіномова викли­кає у мене як у актора захват, і очевидно, що знятися у фільмах таких режисерів — то була би велика честь: Алехандро Гонсалес Іньярріту, Гай Річі, Найт Шьяма­лан, Спайк Джонс.

— Про яку роль мрієте?

— Мені цікаво було б зіграти, наприклад, Гамлета. Але для цієї постановки потрібен сильний режисер. Більше того, режисер, чиє бачення співпадало б з моїм баченням цієї ролі. Дасть Бог, такий з’явиться. А вза­галі, говорити про плани я не люблю. Це наші сього­денні бажання. А життя така штука, що може завтра, або вже сьогодні, підкинути щось хороше, неочікуване і набагато краще, ніж ти планував і сподівався.


kommersant

Отцы и клоны

Новая постановка Виталия Малахова на камерной сцене Театра на Подоле

27.10.2009

премьера / театр

На сцене Театральной гостиной Театра на Подоле сыграли премьеру спектакля “Количество, или Баллада об искусственном оплодотворении”
по пьесе современного британского драматурга Кэрил Черчилл. В режиссерской версии Виталия Малахова клонирование и его последствия
оказались стары как мир и к научному прогрессу отношения не имеющие, с уверенностью констатирует ЮЛИЯ БЕНТЯ.

press_images_03_3

Английская писательница и драматург Кэрил Черчилл начиная с 1970-х годов на родине снискала славу социалистки, постмодернистки,
феминистки и убежденной сторонницы нереалистических методов в искусстве. В возрасте 66 лет она написала “A Number”, которая
принесла ей мировую известность и титул лучшего театрального драматурга Великобритании,— пьесу о клонировании людей, в которой
нет не только женских ролей, но и самого слова “клонирование”. Правда, не на шутку озаботившись последствиями научно-технического
прогресса и спроецировав его на практику стационарных театров, госпожа Черчилл категорически потребовала, чтобы любая постановка
по ее произведению шла не больше года.

Впервые режиссер Виталий Малахов обратился к этому тексту в 2005 году, поставив на сцене Национального академического театра
русской драмы им. Леси Украинки спектакль для семейного тандема Анатолия и Георгия Хостикоевых. В новой работе, теперь уже в
крохотном помещении Театральной гостиной Театра на Подоле, остался Хостикоев-младший, но сразу в трех ролях — настоящего сына
и двух “копий” (в связи с этим Георгий Хостикоев сменил основное место работы, перебравшись из Театра русской драмы в подольский
театр господина Малахова). Роль Анатолия Хостикоева досталась Сергею Бойко, и таким образом извечная проблема отцов и детей
лишилась пикантной буквальности, однако прибавила в универсальности, что пошло на пользу постановке.

Спектакль Виталия Малахова получился о чем угодно, только не о клонировании, искусственном оплодотворении и прочей научной
полуфантастике. Скорее о том, что прогресс не решает, а только усугубляет вечные проблемы. Герой Сергея Бойко Солтэр, поначалу
разгильдяй и пьяница, довел до отчаяния жену, которая бросилась под поезд в метро, и малолетнего сына Бернара, по вине отца ставшего
моральным и физическим калекой. В какой-то момент горемычный родитель опомнился и решил начать все сначала: испорченного сына сдал
на попечение государства, заказав себе в специализированной клинике Бернара-второго, для которого решил стать любящим отцом.

Все бы хорошо, но из-за какого-то производственного сбоя вместо одной копии с конвейера сошли целых 20. Это становится завязкой
непростой драмы о невозможности понять и полюбить 21 сына как 1. В результате в спектакле история закольцовывается, а оба ключевых
персонажа проходят три стадии превращений, соответственно числу “вариантов” сыновей — оригинал, первая копия и серийный экземпляр.
На этой смене сыновьих ипостасей построена и лаконичная, как всегда у Малахова, сценография постановки: среди прочего, пространство
сцены-гостинной украшают фотографии Георгия Хостикоева во всех трех образах, и время от времени герой Сергея Бойко обращается к
какому-нибудь из них (в зависимости от того, какой из сыновей актуален в данный момент).

В компании воспитанного на хороших сказках сына Сергей Бойко поначалу очень долго и назидательно вещает в стиле лучшего из отцов,
эдакого всемогущего доброго волшебника или Деда Мороза. Уже на десятой минуте спектакля это начинает раздражать, хотя такое решение
роли вполне ожидаемо и объяснимо: довольно долго ведущий актер Театра на Подоле вел на УТ-1 “Вечернюю сказку” и детскую передачу
“День варенья” (вместе с актером и режиссером этого же театра Игорем Славинским), а вытравить из себя такой опыт, очевидно, непросто.
Однако по мере смены сыновей от хорошего к худшему и просто чужому Сергей Бойко возвращается в свое подлинное состояние — мудрого
пьяницы, шаркающего по сцене из стороны в сторону с ящиком пустых бутылок.

Георгию Хостикоеву клонирование самого себя удается блестяще — просто не верится, что роли выхолощенного оксбриджского парня,
затурканного семьей и детьми учителя математики и заикающегося калеки играет один человек. И, что особенно приятно, ни в одной
из этих ролей невозможно представить его знаменитого отца. Жизнь определенно продолжается.
Подробнее: http://www.kommersant.ru/doc/1263448

Газета “Коммерсантъ Украина” №184 от 27.10.2009, стр. 4

 


Влюбленные вКиев - 2


press_images_01

Сын известного артиста Анатолия Хостикоева Георгий:
«В программе «про звезд» мы рассказываем о закулисных
историях и громких скандалах»

23682w200zc0

Таисия БАХАРЕВА «ФАКТЫ»

13.11.2009

Актер Театра на Подоле стал ведущим канала ICTV

ICTV в разгар телесезона запустил очередную премьеру. На сей раз это развлекательный утренний ежедневный проект «Про звезд».
Его продюсер известная ведущая Оксана Соколова. Ведущий — актер Георгий Хостикоев — совершенно новое для украинского телевидения
лицо. Впрочем, зрителям Георгий запомнился по мюзиклу Константина Меладзе «Сорочинская ярмарка», где длинноволосому красавцу
досталась роль обольстительного Грыцька…

– Это были потрясающие съемки! — рассказывает Георгий.  — Очень красивая натура, великолепная музыка Константина Меладзе и, конечно,
замечательный звездный состав исполнителей…

Теперь все они могут стать героями вашего проекта «Про звезд».

– Нас интересует все, что происходит в тусовке. И не только украинской. Мы рассказываем о закулисных историях со знаменитостями
и громких скандалах. Например, о Брэде Питте и зубной пасте.

А это что такое?

– Какая-то компания использовала улыбку актера в качестве рекламы своей зубной пасты. Он узнал об этом, подал иск в суд и
выиграл дело. Наша 15-минутная программа выходит ежедневно. Так что используем самые «горячие» новости.

Героями вашего проекта можете стать и вы сами!

– Вполне! (Смеется. )

То есть звездой себя считаете?

– Ну что значит звезда? Вот Майкл Джексон был реально звездой, Брэд Питт тоже. Звезда определяется по тому, что человек сделал в
своей профессии. Если просто выйти на сцену и заявить: «Я звезда, здравствуйте», — звучит комично. С популярностью проще. Но и
здесь все индивидуально: где удача, а где — наглость. Конечно, приятно, когда совпадают статус звезды и профессионализм. Побольше
бы таких…

Что сказал ваш отец, Анатолий Хостикоев, узнав, что вы теперь телеведущий?

– Он еще не знает об этом! На днях собираюсь ему сообщить. Думаю, отец порадуется, что я осваиваю еще одну сферу искусства.
Она отличается от кино и театра. Ведь телевидение для меня — дебют!

Вы ведь и в актеры не особо рвались?

– Все детство я провел за кулисами. (Мать Георгия — актриса Театра имени Ивана Франко Любовь Кубюк.  — Авт. ) Никаких тайн
в театре для меня не было, и об актерстве серьезно не задумывался. Когда учился на втором курсе театрального, вообще хотел
бросить институт.

«Москва дала мне возможность попробовать себя в ролях плохишей»

Чего вдруг?

– Я был достаточно романтически настроенным молодым человеком. Эдакий гардемарин. Думал, поступлю в институт, начнутся съемки
в исторических картинах, шпаги… А ничего этого не происходило. Затем пошли какие-то закулисные интриги, вечные споры о том, кто
будет играть «колобка»? Мне стало так противно, что решил уйти. Но потом понял, что подобные нюансы есть в каждой профессии и
нечего переживать. Просто разбились детские иллюзии и все…

Решительный поступок вы сделали немного позже, неожиданно покинув Национальный театр имени Ивана Франко.

– Да, проработав там несколько лет, захотел почувствовать себя вне родительского крыла. Мне хотелось попробовать себя в
самостоятельной жизни. В театре казалось, что уже дальше некуда двигаться. Попав в лучший театральный коллектив, вроде бы
не к чему стремиться. Захотелось обрести собственную индивидуальность.

Получилось?

– Безусловно! Возникали разные интересные ситуации. Много узнал о себе самом…

Вас достаточно долго не было в Киеве. Говорят, пробовали свои силы в Москве…

– Около двух лет. Мою жену, актрису Марину Ягодкину, пригласили на съемки в Москву, и она, естественно, выдернула туда и меня.
Снимали квартиру, ходили на кастинги. Как рядовые солдаты. Ведь нас никто не знал. Снялись вместе в сериале «Висяки», потом были
«Откройте, милиция!», «Глухарь», телефильм «Невеста на заказ» и другие. Были и тяжелые периоды, когда не на что было жить, но мы
не сдавались. За это время в Москве сыграл больше ролей, чем за несколько лет работы в Киеве. Уехала из российской столицы сначала
Марина — на съемки в Одессу (хотя заказ был российский), а потом и я с началом кризиса, когда производство на «Мосфильме»
практически остановилось. Снимать квартиру было уже совершенно невыгодно, предложений не поступало. Москва — очень дорогой город.
Все, что зарабатывали, мы вкладывали в жилье. Так что наши миллионы еще впереди. Но я благодарен Москве, давшей мне возможность
попробовать себя в ролях плохишей. Причем сознательно хотелось их сыграть. А то в Киеве закрепилось за мной амплуа положительного
романтичного героя с длинными волосами…

Кстати, волосы так и не остригли?

– Еще чего! Зачем? Нет, если бы это было действительно оправданно, например, для роли, о которой мечтаешь, — не вопрос. Но пока т
акой необходимости не было.

http://fakty.ua/23682-syn-izvestnogo-artista-anatoliya-
hostikoeva-georgij-v-programme-pro-zvezd-my-rasskazyvaem-o-zakulisnyh-istoriyah-i-gromkih-skandalah


press_images_06

ПРЕМЬЕРА РУССКОЙ ДРАМЫ В КИЕВПРОЕКТЕ

29-30 октября 2003 г. в НАЦИОНАЛЬНОМ АКАДЕМИЧЕСКОМ ДРАМАТИЧЕСКОМ ТЕАТРЕ им.Ивана Франко состоится премьера
спектакля “Моя профессия — сеньор из высшего общества”. В гостях редакции актеры Георгий Хостикоев и Марина Ягодкина

press_images_06_03

АиП: Летом Вас часто можно было встретить в центре Киева на ул.Б.Хмельницкого?

Именно там, в помещении Киевпроекта и проходили репетиции спектакля “Моя профессия сеньор из высшего общества”.

АиП: Расскажите, как все начиналось, и какие роли играете в спектакле Вы?

Началось все с того, что в один прекрасный день, в нужном месте, в определенное время собралась группа людей, более того актеров, да еще
связанных “семейными узами”. И договорились о том, чтобы за короткое время сделать нечто феерическое и приносящее радость зрителю.
Естественно все было с гениальной подачи Анатолия Хостикоева, который все это придумал и организовал. Кстати, всего этого могло бы и
не быть, если бы не продюсерская работа Мирослава Гринишина и Богдана Бенюка.

АиП: Теперь, что касается Ваших ролей…

Мы играем в этом спектакле молодых людей с довольно странным на сегодняшний день мировосприятием. Это очень открытые, наивные,
искренние люди в этом их сила. Кстати, похожие в чемто на нас. У них есть смелость искренне любить.

АиП: А как Вам работалось в такой “звездной” компании актеров?

Естественно, для нас это была большая ответственность работать рядом с высокими профессионалами, с элитой украинского театра.
Это дало нам потрясающий опыт и работалось нам в радость.

АиП: “Семейные узы” не мешали?

Нисколько, даже наоборот. Рядом всегда была поддержка и понимание.

АиП: Пожелания читателям журнала.

Любви, понимания и процветания.

 

Брал интервью Геннадий ОНИЩЕНКО


logo_day_2012

Хосе в присутствии любви и смерти

press_images_08_2

Дмитрий Десятерик

19 марта, 2002

Вполне логично, что на премьере второй «Кармен» был почти аншлаг. Многочисленная публика жаждала красоты, зрелища, актерских звезд, и Жолдак,
тяготеющий именно к такому шоу-театру, предоставил все это с лихвой. Наиболее любопытно воплощен образ Хосе. В первом акте влюбленного
солдата играет Георгий Хостикоев, сын Анатолия. Наследование таланта здесь — поразительное. Хостикоев-младший просто излучает обаяние
молодости, светится изнутри великолепной нерастраченностью артистического дарования. Его Хосе — настоящий романтический герой, юный,
порывистый, способный на любое сумасбродство ради любви. Иными словами, Георгий Анатолиевич — истинное открытие постановки.

Анатолий Хостикоев во втором акте в роли повзрослевшего дона Хосе, более предсказуем, что ли. Но это задается и условиями спектакля: ведь
вторая часть строится достаточно неожиданно — из сюжета «Мериме» внезапно прорастает… «Крестный отец». Дон Хосе — могущественный,
влиятельный мафиози, в котором практически ничего не осталось от юного, открытого всем ветрам, солдатика. Единственное, что живо в нем —
давняя любовь к Кармен. Однако сила и напор темперамента актера подчас входят в противоречие с самим построением образа. Все выравнивается
в финальной сцене, когда дон Хосе, психически искалеченный, заикающийся, возвращается к Кармен. Именно это преображение выявляет талант
Хостикоева-актера, могущего даже в неблагоприятных для него условиях вести максимально убедительную игру.

Что до той, которая ввергла Хосе в пучину несчастий, то ее роль предопределена. Виктория Спесивцева, супруга Жолдака и прима всех его
постановок, умеет быть красивой на сцене. Но в отличие от своих порывистых визави — Хостикоевых, практически не меняется. Ее Кармен
статуарна от начала до конца, горе и радость не сказываются на ней. Красивая и психологически неподвижная, она проходит чудной тенью
через весь спектакль, практически никак не влияя на происходящее. Истинная драма, величие и надрыв судьбы — у Хосе в исполнении Хостикоевых,
и спектакль, в общем-то, о нем, вечном солдате, неудержимом и в любви, и в отмщении. Умение Жолдака точно подбирать актеров здесь в очередной
раз подтвердилось, компенсировав его же традиционно вольное обращение с литературным первоисточником.

Именно поэтому удачи спектакля — определенно актерские. Кинематографически яркие дуэты Хосе и Кармен во втором акте, — встреча после
долгой разлуки, разговор в машине и двойная смерть в том же воображаемом автомобиле — выигрывают именно в сочетании двух совершенно
разных исполнительских темпераментов Хостикоева-старшего и Спесивцевой. И тогда, оказывается, совершенно не нужны ни назойливое
«офранцуживание», поданное в беспрерывном исполнении шансонов и суете костюмированной массовки, ни постановочные эффекты (добротная
работа сценографа Марии Левитской).

История Хосе и Кармен — это всего лишь история двух одиноких людей, заслуживших счастье, но так и не нашедших его. Жолдак делал
представление о Кармен, о любви и смерти. Получилось же — о жизни одного человека, Хосе, о его триумфе и падении. Наверно, это не так
уж мало. Театр, как и политика, зачастую — искусство возможного, и об этот предел разбилось немало режиссерских амбиций.

Дмитрий ДЕСЯТЕРИК, «День»

http://www.day.kiev.ua/ru/article/den-ukrainy/hose-v-prisutstvii-lyubvi-i-smerti